Ще напіввкрита пухнастою ковдрою,

В теплих долонях ранкової кави,

Все ще здається не встоїш під змовою,

Та зачекають розписані справи.

Ще щось досниться, домріється трішечки,

Нотки складуться в рядочок октави,

Під муркотіння грайливої кішечки,

Я почекаю, як сонця появи.

Бо десь за обрій сховалося сонечко,

Сніг так тендітно спадає на вії,

Як візерунок вкриває віконечко,

Вкриє вуста поцілунками мрії.

Пахне в каміні зимовою хвоєю,

Ти, наче літа духмяного трави,

Ще напіввкрита пухнастою ковдрою,

В теплих долонях ранкової кави…

Чарівна, як зима із стрикучим морозом, 

Снігів вихорів, 

Або лагідна, з сонцем ясним 

Промінців непекучих.

Чарівна, як весна, у струмках, 

Та духмяних її вечорів, 

Серед барв, від пастельних 

До так соковито квітучих.

Чарівна, наче осінь у сукні яскравій, 

У вітру танку, 

Спокій довгих дощів, 

Як межа між реальним, та сплячим.

Чарівна, немов літо із свіжого ранку, 

Та квітів в вінку, 

До гарячого дня, 

До чарівних очей твоїх з серцем гарячим. 

Чарівна!

Теплий день, наче січень всміхнувся весні,

Ясне сонце осяяло все і зігріло навколо,

Він такий, бо побачив тебе уві сні,

Заспіває із вітром пісні, серця струнами соло.

У очах, у твоїх, щоб побачити світ,

Щоб побачити очі свої у твоїх, вперше знову,

Відчуття, що всередині ніжно тремтить,

Та цілунку солодкого мить, невимовную змову.

У танку, закружляє, веселу тебе,

Теплий день, на вітру розвиває духмяне волосся,

У чарівному ритмі кохання веде,

Ця, січнева весна, що пройде, але все не здалося...

Теплий день,

Наче січень всміхнувся весні,

Наче ти посміхнулась мені,

Наче...

Сьогодні день без сонця, з ранку дощ.
В легкої прохолоді бризом пахне.
Глибокий подих, та тримтяче щось,
Як у ві сні, в нас обережно ахне.

Пройде теплом, як брижа по воді,
Вона проходить, та вкриває тіло,
Росою квітку в кожній пелюстці,
І будить в нас щось спляче, несміливо...

Ти любиш дощ, та все із ним як вдох,
Біг крапель, візерунки в склі прозорі,
Як і цю мить, коли з тобою вдвох,
Під тріск вогню танцюють дощ та море...

Сьогодні дощ,
Ти, я, сьогодні.

///

Сегодня день без солнца, дождь с утра.
Прохладой легкой, слово бризом пахнет.
Глубокий вдох, вскружится голова
И что-то в нас неосторожно ахнет.

И дрожь пройдёт, как рябью по реке,
Она проходит покрывая тело,
Росой цветок на каждом лепестке,
И будит что-то спящее, несмело...

Ты любишь дождь и всё, что есть о нём,
И капель бег, и по стеклу узоры,
Как этот миг, когда с тобой вдвоем,
Под треск огня танцуют дождь и море...

Сегодня дождь,
Ты, я, сегодня.…

Кориця в каві, несолодкий шоколад,
Гвоздики крапелька в гарячу філіжанку.
Жовтогарячий за вікном дрімає сад,
Яскраво сяє вересневе сонце зранку.

І теплий подих, у твоїх обіймах сон,
У день недільний твій цілунок до сніданку,
Що на губах моїх лишає кави тон,
Твоєї ніжності, як в ранньому серпанку.

Грайливе сяйво за вікном, дзвінкий твій сміх,
Заплющив очі, наче гріє сонце душу,
Хоча насправді все це від долонь твоїх,
Твоїх очей, твого тепла, зізнатись мушу.

Кориця в каві, несолодкий шоколад,
Гвоздики крапелька, та ще, про що я знаю,
Тобі шепоче, ще не сплячий, листям, сад,
Моє до тебе, наче подихом: "Кохаю!"…

///

Корица в кофе и несладкий шоколад,
Гвоздики капелька в твоей горячей чашке.
И красно-желтый за окошком дремлет сад,
Под солнце яркое в сентябрськой рубашке.

Дыханье теплое, в твоих объятиях сон,
Воскресный день от поцелуя пробужденье,
Что на губах моих, как легкий кофе тон,
Как утро в дымке ранней, в нежности твоей я

Игриво солнце за окном, твой звонкий смех,
Закрыл глаза, и словно греет душу светом
Хотя на самом деле, знаю, все в тебе,
От нежных рук твоих, от глаз теплее лета.

Корица в кофе и несладкий шоколад,
Гвоздики капелька, и то, о чем я знаю,
Тебе листвой, еще не спящей, шепчет сад,
Мое — Люблю, к тебе, а я твое вдыхаю...

Рожевий захід сонця, сплески хвиль,
На дотик, як весняні, ще холодні.
Я маю із тобою пару крил
Тримаючи в своїх твої долоні.

Квітневий вітер ще такий стрімкий,
В моїх обіймах зігріваєш плечі,
Неначе під проміннями струмки,
А ніч вкриває темним небом вечір.

По хвилях місяць до твоїх очей,
І в блиску губ із посмішкою грає,
За хмари, виглядає, знов втече,
Як наче щось сказати нам він має.

Ми ідемо по самій кромці хвиль,
Цих почуттів, та я напевно знаю:
З тобою поруч маю пару крил!
Цей день... цю мить... твоє кохання маю!

Рожевий захід сонця, сплески хвиль…

***

Закат из роз и всплески волн морских,
На ощупь, как весенние, студёны.
С тобою пара крыльев на двоих,
Держу в своих руках твои ладони.

Апрельский ветер всё ещё сильней,
В моих объятиях согреваешь плечи,
Как под лучами солнышка ручей,
Ночь покрывает тёмным небом вечер.

Луна по волнам до твоих очей,
И в блеске губ улыбкою играет,
Из тучи выйдет, спрячется за ней,
Сказать ли, нет, нам что-то всё решает.

Идём с тобой по самой кромке волн
У этих чувств, я ощущаю, знаю:
Я лишь с тобою рядом окрылён!
Твоей любовью каждый день венчая!

Закат из роз и всплески волн морских…

День новий філіжанкою кави аромоксамит,
Або він починається чашкою з кольором чаю.
І нехай зачекає на тебе, як кажуть, весь світ.
Так, як я, світ очей твоїх кожного ранку чекаю.

Або він починається з вітру, що любить тебе,
Під час бігу з волоссям твоїм, відчайдух загравати,
Де за кроком ще крок, та за колом, за кожним, нове,
Та за кожним промінчиком ніжність мою відчувати.

Або день починається з ночі, і з часу без сну,
Бо ця ніч доторкнулася серця, збудила натхнення,
Ти замрійливо кликаєш пензлем чарівну весну,
Зустрічаєм зорю, ніч коротша від дня рівнодення.

Нехай день починається ранком, що здійснює сни,
Філіжанкою кави, чи чашкою з кольором чаю.
Та нехай починається з того, що поруч є ти,
Бо я дуже очей твоїх кожного ранку чекаю.

***

Новый день с ароматного кофе, воздушный зефир,
Или он начинается вкусом бодрящего чая.
И пускай подождет тебя, как говорится, весь мир.
Так, как я, свет очей твоих, каждое утро встречая.

Или он начинается с ветра, что любит тебя,
И во время пробежки играет шутя с волосами,
Где за шагом, ещё, и за кругом есть новый всегда.
Каждый лучик, как нежное, прикосновенье губами
 
Или день начинается с ночи, когда не до сна,
Когда ночь встрепенула сердца, разбудив вдохновенье,
И под кистью твоею, как будто, приходит весна,
Мы встречаем рассвет, ночь короче уже на мгновенье.

И пусть день начинается утром, свершающим сны,
С ароматного кофе, и чая,тепла и уюта.
Только пусть начинается, зная, что рядом есть ты,
Я так жду пробуждения глаз твоих каждое утро.

Спить кохана, ще зарано.
Прокидається зоря.
Небо чисте бездоганно,
Місяць ледве догоря.

Тепла, ніжна та тендітна,
Квітка-сонечко у сні.
У моїх обіймах світла
Посміхається весні.

На губах твоїх духмяних,
Що неначе пелюстки,
Відіп'ю пилок весняних,
Неквапливо, щоб ковтки

По краплинці, як росою,
У клітинку, серця стук,
Напивалися любов'ю
Наче в спрагу з ніжних рук.

В подушки твоє волосся,
Як у білий свіжий сніг.
Теплий стиглий цвіт колосся,
Глибкий подих, дзвінкий сміх.

У очах яскраве сонце,
Кава з ранку запашна.
Грає промінь скрізь віконце,
Ти, та ранок, та весна.

***

Спит любимая, так рано.
Просыпается рассвет.
В небе чистом, неустанно,
Свет луны идет на нет.
Так тепла, нежна, хрупка ты,
Как цветочек, и во сне
Ты в моих объятиях сладко
Улыбается весне.
На губах твоих и теле,
Что нежны как лепестки,
Отопью нектар весенний
Не спеша я, чтоб глотки,
Как по капельки росою,
Учащая сердца стук,
Наполнялись бы любовью,
Словно в жажду с нежных рук.
На подушках белых, белых
Словно яркий, свежий снег,
Цвет волос, колосьев спелых,
Сбил дыханье звонкий смех.
Чашка кофе, вкус душистый.
Свет раскрытого окна
Наполняет взгляд твой чистый,
Ты и утро, и весна...

Просыпайся, Солнышко, просыпайтесь лучики,
Поднимай головушку, обнимайте рученьки.
Носик тёплый к носику, губки не проснутые,
Ты смеёшься ласково, со словами - Ну ты и...

За окошком ясное небо, птички певчие,
Петь научат, кажется, даже неумевшего.
Напою пол строчечки, ты в меня подушкою
Дело же не в голосе, просто утро с плюшками.

И с твоей улыбкою и с твоею нежностью,
Ой, с твоею строгою, понарошку внешностью.
Я проснулся милая, встал, моя пригожая,
Успева...?
Поехали! Цём и дня хорошего.

***

Прокидайся, Сонечко, розкривай промінчики,
Підіймай голівоньку, обіймайте рученьки.
Носиком до носика, губки теплі сонненькі,
Ти смієшся лагідно, зі словами - Ну ти й...

Небо за віконечком, та співучи пташечки,
Що навчать співати всіх, навіть нот не бачивших.
Наспіваю трохи я, ти в мене подушками,
Справа не у голосі, просто ранок з плюшками.

Із твоєю ніжністю, усмішкою твоєю
Ой, такою зовнішні награно-суворою,
Мила, вже прокинувся, встав, моя коханая,
Ми встига...?
Поїхали! Цьом, дня бездоганного.

Знаю, эта неделя длиннее, чем силы,
Но меньше, чем время, которое нужно тебе.
День как чёрточка - в вечер, сбиваешься мило,
И в мыслях, что крутятся, кажется, даже во сне.

Знаешь, это работа, так требует дело.
И мне достаются объятия, твой поцелуй,
В нём ты пахнешь как лето и ягодой спелой,
Ты шутишь с улыбкою, как же, конечно, рисуй.

Да, ещё пару дней, это время авралов,
Ты справишься милая, знаю, я просто шепчу,
Что я вижу как ты очень сильно устала,
В день новый тебя провожая, целую, люблю.

Словно стрелка часов день давно пробежал середину,
И подходит к вечерней отметке, я слышу твой блюз.
И ладошка в моей, я тебя обнимаю за спину,
С первых нот, как и ты, улыбнувшись я тоже качнусь.

И в движении лёгком ты очень похожа на фею.
Я в глазах глубоко, в аромате пьянящих волос,
После холода дня нам становится снова теплее.
Робкий свет от свечей и по окнам стекающий дождь/

В этой нежности всё, в этой музыке, большего ль надо,
Льётся такт и за тактом повторится, я не собьюсь
И мне хочется вновь твоего словно первого взгляда.
Этот вечер звучит как любви нескончаемый блюз

Змерзлий лютий та ранок зимовий, на вікнах вуаль,
Що навпроти ще сплять, або спостерігають цікаво,
Ніби в ніч гостював заблукалою миттю містраль,
Залишивши тобі круасан та паруючу каву.

Щоб твій ранок був теплим і ніжним, таким же як ти,
А пробудження легким, на дотик губами до тіла.
Крадькома квіти мріють твоєю красою цвісти,
І звичайно що я, що смієшся, я бачу, очима.

На столі стопки книг, та паперу, очікують рук.
Середа - день сьогодні новий, аж ніяк сірі будні,
Навіть в лютий птахи щось співають, луна перегук,
Все, цілую, до вечора, чуєш - обід пополудні.

***

Это раннее зимнее утро, продрогший февраль.
Редкий свет из окна у домов мирно спящих напротив.
Ночью словно гостил мимолётно заблудший мистраль
И оставил тебе круасан и парующий кофе.

Чтобы утро твоё было тёплым и нежным как ты,
Пробуждение лёгким от прикосновенья губами,
А улыбку твою повторяют украдкой цветы,
И конечно же я, что смеёшься, я вижу, глазами.

Стопка книг и бумаг на столе заждались твоих рук,
Да, сегодня среда, новый день, а не серые будни.
Слышишь в этот февраль птицы тоже о чём-то поют.
Всё, целую, до вечера, помни обед пополудни.

Ліс шепотів нам щось, що вічне, й не мене,
Про щось таке, що і для нас з тобою знано
Ми впізнавали в тому шепоті себе,
А в нас знаходили іще нове жадано.

Шуміли крони піднімаючи птахів,
Кружляло голову від погляду у гору,
А може бути від очей твоїх з-під вій,
Від теплих рук твоїх, під посмішкою твою.

Все пахне листям, і повітря і вітри,
Таким п’янким, як щойно спеченого хліба.
В палітрі жовтого з червоним Я та Ти,
Там, десь на обрії дороги ніби в небо.

***

Нам тихий лес шептал о вечном,что всегда.
О чем-то том, что и для нас с тобой знакомо,
Мы узнавали в этом шёпоте себя,
И находили даже то, что было ново.

Шумели кроны поднимая в воздух птиц,
И голова слегка кружилась видя это,
А может быть от этих глаз из под ресниц,
От этих рук, от их тепла, улыбки света.

А воздух был наполнен запахом листвы,
Таким пьянящим, как горячий запах хлеба,
И красно - жёлтая палитра, я и ты,
На горизонте где дорога входит в небо.

Он стучит по карнизу, то тихо, то быстро, то так,
Словно знает такт сердца и те потаённые мысли,
Что ему помогают стучать, что так важно, пустяк.
Иногда о любви, иногда тихим шепотом- выспись.

Он стучит по стеклу, так спокойно, уверенно - ждёшь.
Словно знает об этом он всё и немножечко больше,
И что капли скользящие с неба похожи на дождь,
Но на самом то деле они нечто глубже и дольше.

Он стучит и поёт, он играет и слушает нас,
Как ты спишь на плече, на моём, с нежной детской улыбкой,
И он также, как я покорен красотой твоих глаз,
И ему, как и мне, ждать их блеск до утра лёгкой пыткой.

А ладошка твоя на груди меня греет теплом,
Пальцы словно касаются клавиш, невидимых будто,
У нас общего много к тебе с этим зимним дождем.
Я тебя разбужу, извини, за окном уже утро.

***

Він все б’є по карнизу, то лагідно, швидко, то так,
Наче знає такт серця, думки, потаємніші самі,
Що дають йому сили, знання, що важливе, що як,
Про кохання колись, або пошепки, тихими снами.

Він стукоче у скло, так спокійно, так впевнено, так,
Наче знає-чекаєш, про все, наче, знає і більше.
І що краплі із неба так схожі на дощ, все ж ніяк.
Бо насправді вони, це щось глибше і довше, чи інше.

Він пульсує, співає, він грає та слухає нас,
Як ти спиш на плечі, на моєму, всміхаючись ніжно.
Та чекати до ранку очей твоїх блиск водночас,
Що скорив нас обох, нам і важко і солодко втішно.

А долоня на грудях твоїм мене гріє теплом,
Як невидимих клавіш торкаються начебто пальці.
В нас до тебе з дощем є щось спільне, та вже за вікном
Прокидається день, тож пробач. Ти чудова уранці. 

На Андріївському так тендітні тьмяні ліхтарі,
Наче погляд твій ніжний, крізь снігом покрите волосся.
Під ногами хрумтить, та веде у зимові сади
Стежка сніжна, на ній я ялинка ідуча, здалося б.

Лише тиша довкіл, мовчимо, під рукою рука.
Тільки хрускіт, та вітер, лиш це, тільки вдих, тільки видих,
Та ще рідкісний звук, наче ледве здригнеться струна,
Нам доносить луна десь далеких зими краєвидів.

Притискаєшся так до плеча, обсипається сніг,
Я твій погляд ловлю, під яким як тремтяче-спекотно,
Та ти знаєш, звичайно, наскільки до серця мені,
І даруєш частіше цю посмішку ніжно-лоскотну. 

На Андріївському ліхтарі, тільки сніг, ти, та я,
І ця стежка залита вузенькою смужкою світла.
Лише тиша довкіл, мовчимо, під рукою рука,
Тільки хрускіт, та видих і вдих, сніг кружляє із вітром...

///

Фонари на Андреевском робки, нежны словно взгляд,
Что роняешь украдкой сквозь снегом покрытую чёлку
Под шагами тропинка хрустит и ведёт в зимний сад,
Где, наверное, я так похож на идущую ёлку.

Под рукою рука, мы молчим и вокруг тишина.
Только ветер и хруст, только выдох и вдох, только это.
И лишь редкие звуки, как будто задета струна
Нам доносит откуда-то зимнее тихое эхо.

И ты жмёшься к руке и к плечу, осыпается снег
Я ловлю этот взгляд, под которым и жарко и зыбко.
Ты конечно же знаешь, как всё это дорого мне,
И поэтому балуешь частою нежной улыбкой.

Фонари на Андреевском, снег, только ты только я,
И тропинка залита полоскою узкою света.
Под рукою рука, мы молчим и вокруг тишина.
Только ветер и хруст, только выдох и вдох, только это.

Мне так кажется, в этих глазах берет краски весна,
А в улыбке теплом насыщается жаркое лето.
Обаяние так глубоко, не достанешь до дна,
Даже в полной тени наполняешься нежностью света,

Как зима в январе, где нежны и мороз и снега,
Разливаясь дождём, как знакомой мелодией песни,
Где так много звучит в лёгком треске немого огня,
И все то, что не здесь, во мгновение сложено вместе.

Мне так кажется, слышится в музыке, ветре, словах,
Что в колышущих соснах, как шёпот, чуть слышен, как шорох.
Мне так видится в этих чудесных и нежных глазах,
Остальное всё там, за небрежно задёрнутой шторой.

***

Так здається мені, в цих очах бере барви весна,
А від посмішки жар, що спекотне насичує літо.
Чарівної душі, глибина, не дістанешся дна,
Навіть в тіні тіней все ж наповнена ніжністю світла.

Як у січні зима, де так ніжні мороз і сніги,
Наче грає дощем, нам знайомі мелодії пісні,
Де про все розповість, тихий тріск у легкому вогні,
І все те, що не тут, миттю складене разом у дійсне.

Так здається мені, чую в музиці, вітрі, словах,
У верхівках смерек, наче шурхіт, як шепіт, у горах,
Я так бачу у цих дивовижних і ніжних очах,
А все інше десь там, за вікном, що приховує штора.

И было холодно, и падал дождь ли снег,
Но покрывалась тонкой коркой льда брусчатка.
Его колол её пальто промёрзший мех,
Её, щека его, что выбрита не гладко.

В размытых отблесках притухших фонарей
Витрин неоновых холодные свеченья,
А ей казалось, что не может быть теплей,
Ему, что в жизни столько не было значенья.

Мелькали лица торопившихся зевак,
О чём то думавших и забывавших скоро,
И отдавался тонкой горечью табак,
А окна прятали глаза домов за шторой…

Плотней задернуть бы… «Ну что ты там застыл?
Сейчас замерзну же, как волк стенает ветер»
А мне вдруг вспомнилось, да так, что нет и сил,
Твои глаза, их блеск в фонарном тусклом свете.

Как было холодно, и падал дождь ли снег,
И каблучки сбивали корку льда с брусчатки.
Нежнее шёлка были щёки, мёрзлый мех,
И губы влажные и мокрые перчатки…

===

І було холодно, і падав дощ, чи сніг,
Але бруківка вкрилась кіркою із льоду
Його колов її пальто комір із криг,
Ії щока, що недоголена у моду.

В розмитих відблисках тьмяного ліхтаря
Вітрин неонових, як холоду світіння,
А їй здавалося теплішого нема,
Йому - життя не мало більшого воління.

Хтось милувався на ходу, та біг дивак,
Про щось в думках, та мріях, забувався знову
Тонкою пряністю тютюн вдавав на смак,
Ховали вікна від очей домів за штору

Запнути щільно б так ... “Ну що ти там завмер?
Замерзну зараз же, бо вовком стогне вітер”
А в мене раптом пригадались, як тепер,
Твоїх очей той блиск, ліхтар в тьмяному світлі.

Як було холодно, і падав дощ чи сніг,
І каблучки збивали лід у стін каплички,
Ніжніше шовку були щоки, хутро з криг,
І губ вологих, дотик, мокрі рукавички...
 

© Copyright: Игорь Светлый, 2013

Звучит дождём осенним ночь, поёт,
Выводит колыбельную как-будто,
Несказанное - лишнее, не в счёт.
И мир проснётся только вместе с утром.

Позволь отпить дыхание твоё,
Во вкусе губ почувствовать желанье,
Стирая грань меж чувством и мечтой,
И чем-то так похожим на признанье.

И пусть рассвет за окнами плывёт
От наших глаз скрывая звезды вскоре,
Сердцебиение срывается в полёт,
Бросает нас, как лодку шторм на море.

Пылает всё, волнует и живёт,
В тот миг когда вопросы неуместны
И все, что день напоминает - но ...
На вкус вина пьём жизнь, пьянея вместе.

А за окном осенним ночь поёт,
В дождливом ритме,  колыбелью будто.
Несказанное -лишнее, не в счёт.
И мир проснётся только вместе с утром.

                      *******

Бринить дощем осіння ніч, співа,
Немов для нас виводе колисанку,
І зайві всі несказані слова,
І світ почнеться не раніше ранку.

Дозволь мені відпити подих твій,
Відчути смаком губ твого бажання,
Зітерти край між почуттями мрій,
Та чимось дуже схожим на зізнання.

Нехай пливе за підвіконням світ
Та від очей ховає знову зорі,
Серцебиття зринає у політ,
Кидає нас, як човен шторм на морі.

Палає все, надихує, живе,
В цю мить коли питання ні до чого,
Та всі, що день нагадує - але…
П’ємо життя на смак вина п’янкого.

А за вікном осіння ніч співа,
Під лад дощу виводе колисанку,
І зайві всі несказані слова,
І світ почнеться не раніше ранку.

© Copyright: Игорь Светлый, 2013

Под дуновением прохлады
Спадает солнечная гарь,
Пленяет запах трав, цикады,
Чуть обнажает ночь фонарь.

И где-то в этом полумраке,
Как мире бликов и теней,
Судьбы таинственные знаки
Рисуют ветви тополей.

Луна бросает взгляд небрежный
Не торопясь за облака,
И как неоновые стержни
Мерцанье звёзд издалека.

Всё будто летний сон короткий,
С приятным вкусом волшебства,
Не в эту ночь стук сердца кроткий
И не для шёпота уста.

Под дуновением прохлады
Спадает солнечная гарь,
Дыханье, запах трав, цикады,
Ночь обнажающий фонарь...

            *******

Під легкий подих прохолоди
Спадає сонця стихлий гар,
В полоні трав, цикад і згоди,
Ледь ніч оголює ліхтар.

І десь у сутінках спливають,
Як світі блисків, тіней, доль
Таємні знаки, наче грають,
Гілки малюють від тополь.

Байдужий погляд місяць ронить
За хмари не спішить у синь,
Неначе стрижні із неону
Зірок далеких мерехтінь.

Все ніби літа сон короткий,
Із смаком чарів мла густа,
Ця ніч для серця певних кроків
Та не для шепіту вуста.

Під легкий подих прохолоди
Спадає сонця стихлий гар,
Дихання, присмак насолоди,
Ніч, що оголює ліхтар ...

© Copyright: Игорь Светлый, 2010

Когда стесняет душу толчея,
Как облака сжимают крепко небо-
Так давят сердце, в тишине крича,
Как никогда вдруг выглядя нелепо:
Обрывки фраз, что не договорить –
У дрожи нет губам повиновенья,
И мыслей, боли вычурная нить
Не даст дышать, ни жизни, ни забвенья.
Как на пределе вскроет синь гроза,
И стон души, дождём укроет зелень.
Смущённо смотрят в сторону глаза
И стынут капли на горячем теле.
Нет никого, кто заслужил бы слёз,
А кто достоин вряд ли даст им повод.
Всё будто так, но почему всерьёз
Трактует жизнь обратное нам снова…

© Copyright: Игорь Светлый, 2010

Да, будет ещё и цветущий, душистый апрель.
Раскрасит весна чёрно-белой зимы покрывала.
Расчесана кисть и готова уже акварель,
И выбраны платья весеннего первого бала.

Написаны ноты, по партиям сложена трель,
И всё ожидает лишь взмаха руки дирижера.
И первою вступит, сверкая на солнце капель,
Теряясь в мелодии звонкого птичьего хора.

Прислушайся, может, услышишь, как бьётся в груди,
Как будто бы вторит, нет, тоже участник оркестра,
Так сердце пытается нам говорить о любви.
И даже тогда, когда кажется нам, что не место.

Так будет, конечно, весна непременно придёт.
В природе закон, ты ведь знаешь, всё ходит по кругу.
И жар поцелуя, что будет нам слаще, чем мёд
В нас с дрожью растопит холодную, снежную вьюгу.

Да, будет ещё и цветущий, душистый апрель… 

*****

Так, буде ще квітень, квітуч, як співуч менестрель.
Фарбує весна чорно-білї зими покривала.
Розчесані пензлі, готова до дій акварель,
І обрано сукні весняного першого балу.

Написані ноти, по партіях складено трель,
І все лиш чекає руки диригента у гору,
І першою вступить, як сяйвом на сонці крапель,
В мелодію, ритму, дзвінкого пташиного хору.

Прислухайся, може, почуєш, як б'ється в тобі,
Як вторить, учасник оркестру, глибоке і чисте,
Так серце говорить — кохаю, і навіть тоді,
Коли нам здається, що зараз не час і не місце.

Так буде, бо звісно, весна неодмінно прийде.
Природи закон, адже знаєш, все ходить по колу.
І жар поцілунку розтопить з тремтінням усе,
Що зима замела у душі, і до самого долу

Так, буде ще квітень, і буде квітуч, запашний...
 

© Copyright: Игорь Светлый, 2010

Казалось бы что там, так, пол-оборота,
Едва лишь заметный наклон головы…
В движенье волос чуть ловимое что-то,
С чем сердце всему вопреки не на Вы.

За взлётом ресниц, да иначе ли может,
Я снова под ним, как и прежде распят -
Сочится сквозь кожу по телу до дрожи,
И жжётся в груди твой чарующий взгляд.

И каплями чувства не сдержанно к краю,
Глаза закрывать, я прошу, не спеши!
Под выдох любви я в тебе раскрываю
Как сказочный мир зазеркалье души…

                           *******

Здавалося б що там, півоберта, дещо...
Так, ледве помітний нахил голови ...
Щось трохи вловиме у русі волосся
З чим серце всьому всупереч не на Ви.

За сполохом вій, та інакше чи може.
Я знов, як колись, розіп'ятий під ним
Сочиться крізь шкіру по тілу до дрожу
І в грудях печеться твій погляд між тим

Як краплі невтримні чуття вже до краю,
Я прошу стуляти очей не спіши.
Під видих любові в тобі розкриваю
Казковий твій світ задзеркалля душі ...

© Copyright: Игорь Светлый, 2009